У вересні 1949 р. Голова Генерального секретаріату УГВР, головнокомандувач УПА, генерал- хорунжий Р. Шухевич (псевдонім Тарас Чупринка) видав наказ, згідно з яким усі підрозділи і штаби УПА з кінця 1949 р. тимчасово припиняли свою діяльність як бойові одиниці та органи управління. На межі 1940–1950-х pp. загони УПА та підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Загибель Р. Шухевича в березні 1950 р. призвела до неминучого згортання організованого спротиву ОУН–УПА. До кінця 1952 р. УПА фактично перестала існувати. Останній провідник УПА полковник Василь Кук (Юрій Леміш) заради збереження решток підпілля категорично вимагав від своїх підлеглих відмовитися від проведення терористичних актів. У травні 1954 р. і його захопили в полон. Щоправда останню боївку УПА органи держбезпеки розгромили лише у квітні 1960 р. в Тернопільській області. Повстанці, яким вдалося дістатися Західної Європи, заснували в еміграції закордонні частини ОУН.

Сумарні втрати ОУН–УПА в період багаторічного протиборства з радянським тоталітаризмом становлять 155 108 осіб. За неповними даними кількість загиблих з радянського боку – 30 676 осіб.

Незважаючи на ліквідацію збройних формувань УПА, припинення діяльності крайових, окружних, надрайонних та районних проводів ОУН, політичний опір тоталітарному режиму на західноукраїнських землях тривав.

Переважна більшість колишніх учасників національно-визвольного руху? що масово поверталися з виправно-трудових таборів і місць заслання на хвилі хрущовської "відлиги", не поспішала зрікатися власних поглядів і переконань, продовжувала шукати шляхи для досягнення кінцевої мети своєї боротьби за державну незалежність України, виходячи з наявних політичних реалій.

Тотально контролюючи процеси, що відбувалися в Західній Україні, як і в республіці загалом, КДБ при Раді міністрів УРСР попереджав ЦК КПУ про те, що націоналістичні тенденції не лише не спадають, а й набувають нових форм, охоплюють нові й нові регіони. За даними радянських спецслужб, у 1954–1959 pp. в Україні було вчинено 156 терористичних актів і замахів, мали місце 94 підпали колгоспних будівель та особистих господарств активістів, установлено понад 5,5 тис. випадків виготовлення і поширення антирадянської літератури, більшість яких приписували ОУН. Не випадково, рапортуючи перед вищим політичним керівництвом України про викриту в другій половині 1950-х pp. велику кількість націоналістичних та антирадянських груп (близько 200), Комітет державної безпеки при РМ УРСР в особі його голови В. Нікітченка зазначав, що близько 20 % заарештованих стало на "шлях злочину" під впливом колишніх учасників ОУН–УПА, а також буржуазно-націоналістичної літератури. Водночас спроби активізації підривної роботи в УРСР органи держбезпеки пов'язували з послідовною діяльністю закордонних центрів ОУН. За даними КДБ, ще в 1955 р. за вказівками закордонного керівництва ОУН її низові ланки в Україні почали створювати запасну мережу націоналістичного підпілля. Зокрема у Львівській області було виявлено 43 особи, які належали до підпільної мережі, мали псевдоніми, паролі для зв'язку. З метою завдати вирішального удару національно-визвольному рухові українського народу, послабити закордонні частини ОУН, внести розбрат у середовище української політичної спільноти в еміграції радянські спецслужби в 1957 р. організували вбивство ідеолога українського націоналізму, професора Українського вільного університету в Мюнхені Льва Ребета, а в 1959 р. – Голови Проводу закордонних частин ОУН Степана Бандери.

Довготривалий спротив націоналістичних сил на західноукраїнських теренах у 1940-ві – 50-ті pp., його політичні, соціальні, духовні, морально-психологічні наслідки відчутно вплинули на подальшу історію українського народу. Боротьба ОУН–УПА не тільки продемонструвала наявність істотних вад політики тоталітарного режиму в Західній Україні, а й зафіксувала у свідомості значної частини українського суспільства необхідність послідовної боротьби за національне визволення. Повстанський рух сіяв зерна непокори в концтаборах ГУЛАГу, традиції ОУН–УПА вкоренилися в дисидентському русі 1960–1980-х pp., учасники національно-визвольного руху зберегли та донесли до наших днів віру в незалежну і суверенну Україну.

Таким чином, процес інтеграції західноукраїнських земель до складу СРСР мав як позитивні, так і негативні наслідки. У процесі соціально-економічної та культурної трансформації (індустріалізація, ліквідація неписьменності та малописьменності, розширення мережі початкової та вищої освіти, запровадження соціальних програм) вдалося розв'язати давно назріле питання суспільно-культурної та промислової модернізації регіону. Однак здійснювані реформи, що спирались на потужну карально-репресивну систему, призвели до втрат загальноєвропейських цінностей, нівелювання національно- культурних та релігійних особливостей західноукраїнських земель.

< Попер ЗМІСТ Наст >
Навчальні матеріали онлайн (pidru4niki.website)
© 2010 - 2022 info{aт}pidru4niki.com
Платіжні систеим Visa/MasterCard

Світлана